Ст 193 п 3

Семейный кодекс Украины
Статья 193. Взыскание алиментов и других средств на ребенка, находящегося в учреждении здравоохранения, учебном или другом учреждении

1. Устройство ребенка в учреждение здравоохранения, учебное или другое учреждение не прекращает взыскания алиментов в пользу того из родителей, с кем до этого проживал ребенок, если они расходуются по целевому назначению.

2. Если родители не принимают участия в содержании ребенка, устроенного в государственный или коммунального учреждения здравоохранения, учебного или другого учреждения, алименты на ребенка могут быть взысканы с них на общих основаниях.

3. По решению суда алименты могут пересчитываться на личный счет ребенка в отделении Государственного сберегательного банка Украины.

4. На личный счет ребенка пересчитываются также государственные пенсии, другие виды помощи и возмещения ущерба в связи с потерей кормильца.

Кримінальний кодекс України (КК України). Науково-практичний коментар.

Стаття 193. Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

1. Незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, — карається штрафом від ста до ста п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

1. Об’єктом злочину є право власності. Це право порушується винним тоді, коли він за законом не має права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або набувати права власності на скарб.

2. Предметом злочину може бути лише: 1) чуже для винного майно, яке знайдене ним чи випадково опинилося в нього, або 2) скарб, — які мають особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають ідентифікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлення таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишення при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна особа, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходилось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, законним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволодіння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв якихось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазначене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно або скарб мали відповідну цінність, а саме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна або скарбу не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предметів (майна) або скарбу визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна (скарбу) може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства визначають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності відповідним Законом України культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають такої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками стародавні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окремих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, культурної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Привласнення скарбу, який не має особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, а так само привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, які не є скарбом, не утворюють складу цього злочину і за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 214.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає у незаконному привласненні особою знайденого чи чужого майна, що випадково опинилося у неї, або скарбу.

Привласнення — це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на користь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Згідно з редакцією ст. 193, прийнятою згідно із Законом від 15 квітня 2008 р., привласнення зазначеного вище майна або скарбу утворює склад цього злочину лише тоді, коли воно є незаконним. Незаконний характер такого привласнення означає, що винна особа за законом не мала права привласнювати знайдене чи таке, що у неї випадково опинилося, майно або виявлений нею скарб. У таких випадках вона зобов’язана негайно повідомити визначених законом суб’єктів про таке майно чи скарб і передати (повернути) їх відповідним особам чи органам.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або скарб, має право звернути їх на свою користь — набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам’яткою історії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення нею їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК, тобто таке привласнення не має характеру незаконного, а отже, не утворює складу цього злочину.

Не становить незаконного привласнення також продаж особою знайденої речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов: 1) одержати письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму грошей, одержаних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний незаконно привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює той факт, що незаконно привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення володіння над таким майном.

5. Суб’єкт злочину загальний.

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р. Ратифікована УРСР 10 лютого 1988 р. (ст. 1).

Конвенція Організації Об’єднаних Націй про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988 р. (статті 1, 2).

Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей, підписана у м. Москві 28 вересня 2001 р. Ратифікована Україною 11 січня 2006 р. (ст. 1).

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (статті 337 — 343).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України «Про народні художні промисли» від 21 червня 2001р. (статті 1, 12, 13).

Постанова Верховної Ради України від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України».

Порядок укладення охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 1768 від 28 грудня 2001 р.

Український юридичний портал

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинило­ся у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу, —

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або аре­штом на строк до шести місяців.

1. Безпосереднім об’єктом цього злочину є відносини власності і право власності на майно, що вибуло з фактичного володіння власника (держави, організації, громадянина), а також право держави на одержання знайденого скарбу. Відповідно до ст. 337 ЦК України 2003 р., цивільного законодавст­ва України громадянин, який знайшов чужу річ, зобов’язаний повідомити про знахідку власнику і повернути річ йому або органу влади, а скарб, який є пам’яткою історії чи культури здати відповідному державному органу чи органу місцевого самоврядування (ст. 333 ГК).

2. Предметом злочину може бути лише майно, яке має особливу історич­ну, наукову, художню, культурну цінність, що було знайдено або випадково опинилося у особи, а також скарб.

Майно, яке має історичну цінність, — це предмети та цінності, пов’язані з історичними подіями в житті народів, розвитком суспільства і держави, історією науки і техніки, а також такі, що стосуються життя і діяльності ви­датних осіб (державних, політичних, суспільних діячів), рідкісні рукописи, предмети і їх фрагменти, отримані в результаті археологічних розкопок, ста­родавні книги й архіви, що є історичною цінністю тощо.

Майно, що має наукову цінність, — це предмети (цінності), що містять інформацію (систему знань) про закони природи, суспільства і мислення, а також інформацію з окремих галузей знання. До таких предметів слід відно­сити наукові праці, відкриття, винаходи, що належать на праві авторства іншим особам, рідкісні колекції та зразки флори і фауни, інші предмети, що становлять винятковий інтерес для різних наук.

Майно, що має художню цінність, — це твори мистецтва, що відтворюють дійсність у творчих образах. До них належать твори художників: картини, малюнки, портрети, фрески, гравюри, естампи, літографії; інші твори; кіно-, фото-, відеоматеріали, скульптурні, аудіовізуальні твори, унікальні і рідкісні музичні інструменти тощо.

Майно, що має культурну цінність, — це предмети, що відображають до­сягнення людства в духовних, інтелектуальних, культурних, виробничих відносинах. Це, наприклад, твори прикладного мистецтва; предмети культо­вого призначення (зокрема, ікони); вироби традиційних художніх народних промислів; стародавні книги; вироби, що становлять літературний інтерес;

рідкісні рукописи; поштові марки, інші філателістичні матеріали; монети, ордени, медалі та інші предмети колекціонування тощо.

Знайдене або таке, що випадково опинилося у особи чуже майно повин­но мати ознаки особливої цінності. Питання про особливу цінність чужого майна, так само як і належність його до історичних, наукових, художніх або культурних цінностей, слід вирішувати в кожному конкретному випадку на підставі висновку судової експертизи. Знайдене або таке, що випадково опи­нилося у особи і привласнене нею майно має бути для неї чужим. Це озна­чає, що ця особа не має на це майно ні дійсного, ні передбачуваного права. Воно фактично належить на праві власності (державної, комунальної, при­ватної), іншій особі — юридичній або фізичній.

Скарб — це зариті в землю або приховані іншим способом валютні цінні речі, власник яких невідомий або внаслідок закону втратив на них право власності.

Скарб може бути визнаний предметом даного злочину, якщо він є пам’яткою історії чи культури і особа, яка його знайшла, згідно із ч. 4 ст. 343 ГК повинна здати його відповідному державному органу чи органу місцевого самоврядування.

3. Об’єктивна сторона злочину полягає у привласненні особою знайдено­го або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна. Привласнення знайденого чужого майна полягає у тому, що особа заволодіває виявленим нею майном, що вибуло з фактичного володіння власника цього майна. До знахідки слід відносити виявлене і привласнене особою чуже майно, влас­ник якого позбавився його, наприклад, під час перевезення (випало з авто­мобіля, вагона) або в результаті стихійного лиха (повені, землетруси) тощо. До знайденого чужого майна відноситься і скарб, який при його виявленні має бути переданий державі в особі її фінансових органів. Для такої форми вчинення злочину характерне те, що суб’єкт не вчиняє жодних дій для повертання власнику належного йому і втраченого ним майна. Останнє ви­являється в його володінні випадково, внаслідок знахідки.

Привласнення чужого майна, що випадково опинилося у особи, полягає у тому, що майно випадково переходить до її володіння. Тут має місце помил­ка (омана) власника або особи, якій це майно було довірене. Наприклад, привласнення особою помилково направленої йому художньої картини як подарунка, що був адресований іншій особі, тощо. Якщо при цьому були по­рушені авторське право або суміжні права, вчинене слід кваліфікувати за су­купністю злочинів за статтями 193 і 176 КК.

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна полягає у тому, що винний включає його до фонду май­на, що належить йому на праві власності, користується ним як таким, що належить йому, на праві власності.

Суспільна небезпечні наслідки злочину полягають у тому, що власник май­на, яке має особливу історичну, наукову, художню або культурну цінність, втрачає його і не може здійснювати свою правомочність користування, во­лодіння і розпорядження ним. У цьому випадку знайдене винним або таке, що випадково опинилося у нього, чуже майно протизаконне привлас­нюється ним і не повертається власнику (скарб не передається державі).

Привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у особи, чужого майна слід відрізняти від заволодіння чужими речами (майном) у місці, відомому особі, яка їх забула, наприклад, в автомобілі чи іншому транспорті, в якому вони перевозилися. Тут потерпілий має можливість здійснити своє право власника, але не реалізує його внаслідок протиправ­них дій винного. Подібні дії слід кваліфікувати як крадіжку за ст. 185 КК.

Крадіжкою також слід вважати привласнення особою чужого майна, що опинилося у неї внаслідок катастрофи літака, автоаварії, аварії поїзда тощо.

4. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умис­лом, що поєднаний з корисливими мотивом і метою.

5. Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа. Службова особа, на яку по­кладений обов’язок з охорони і збереження майна, що випадково вибуло з володіння власника, за привласнення цього майна несе відповідальність за ст. 191 КК.

Ст 193 п 3

Стаття 193. Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

1. Об’єктом злочину є право власності. Винний не має законного права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном або скарбом, які він знайшов чи які у нього випадково опинились. Таке право належить власникові чи законному володільцю загубленої речі чи майна, яке випадково вибуло із їх володіння. Скарб має перейти у власність держави.

2. Предметом злочину може бути лише майно, яке; 1) є чужим для винного; 2) знайдене винним чи випадково опинилося в нього;

3) має особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність або є скарбом.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про втрачені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають ідентифікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлення таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно сповістити про це особу, яка й загубила, або міліцію, або відповідний орган адміністративно-територіального утворення чи адміністрацію відповідної організації.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишення при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна особа, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходилось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, законним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволодіння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно. яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку), — винний не вчиняв якихось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазначене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа

якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно мало відповідну цінність, а саме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність, або певний правовий статус — було скарбом. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предметів визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства визначають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності відповідним законом України культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені підчас археологічних розкопок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування;

рідкісні поштові марки тощо).

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції, предметів, які набувають такої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками стародавні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окремих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, культурної цінності).

Скарбом визнаються зариті в землі або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або в силу закону втратив на них право.

Привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, які не є скарбом, не утворює складу цього злочину і за наявності підстав може бути кваліфіковане за ст. 214.

3. З об’єктивної сторони злочин полягає у привласненні особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї, а також скарбу.

Привласнення — це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням

факту його знайденая або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке е предметом цього злочину, на момент його звернення на користь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює той факт, що привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або скарб, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення володіння над таким майном.

5. Суб’єкт злочину загальний.

Конвенція 00Н про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності від 17 листопада 1970 р. Ратифікована УРСР 10 лютого 1988р. (ст. 1).

Конвенція 00Н про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988р. (ст. ст. 1, 2).

ЦК (ст. ст. 138-140, 143).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від21 вересня 1999р. (ст. ст. 1,3).

Постанова ВР від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України».

Стаття 193. Загальні умови виконання господарських зобов’язань

1. Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання- відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

3. Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

4. Управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов’язання.

5. Зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов’язання.

6. Зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання.

7. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

8. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини.

Ст 193 п 3

1. Влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням.

2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах.

3. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

4. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, за загальним правилом, влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу (медичного закладу, дитячого будинку, школи-інтернату, військового ліцею тощо) не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, за умови, що вони витрачаються за цільовим призначенням.

Цільове призначення аліментів означає витрачання їх на потреби дитини: на купівлю одягу, взуття для дитини, на лікування, оздоровлення, харчування дитини тощо. Якщо ж аліменти витрачаються не за цільовим призначенням, платник аліментів вправі звернутися до суду із позовом про припинення стягнення аліментів на ім’я одержувача аліментів.

Аліментне зобов’язання є тривалим у часі правовідношенням і буде продовжувати діяти за наявності зазначених вище умов. Влаштування дитини до названих закладів не може слугувати підставою для припинення обов’язку батьків щодо утримання своєї неповнолітньої дитини, проте ця обставина може бути врахована судом при вирішенні питання про зменшення розміру аліментів (див. коментар до ч. 2 ст. 192 СК).

Серед завдань, що покладаються на заклади охорони здоров’я, навчальні та інші заклади можна виділити одне із основних завдань — створення умов, наближених до домашніх, сприятливих розумовому, емоціональному та фізичному розвитку особистості дитини. Реалізація цього завдання безпосередньо впливає на утримання, виховання, освіту, розвиток неповнолітніх дітей.

2. Якщо батьки після влаштування дитини до державного або комунального закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу не беруть участь або ж припиняють брати участь в її утриманні, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах — за рішенням суду.

Відповідно до вимог ст. 245 СК на адміністрацію закладу охорони здоров’я, навчального або іншого дитячого закладу, у яких постійно проживає дитина, покладаються функції опікуна та піклувальника щодо неї. У зв’язку з чим, адміністрація цих закладів може пред’явити від імені дитини позов до її батьків про стягнення аліментів на дитину, якщо вони не беруть участь в її утриманні.

3. Частина 3 даної статті спрямована на усунення зловживань щодо нецільового використання аліментів на дитину, яка перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі. Наприклад, якщо аліменти використовуються для власних потреб одержувача аліментів. У такому випадку, суд може винести рішення про стягнення (перерахування) аліментів не на ім’я одержувача аліментів на дитину, яка перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі, а на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

Судом може бути також винесене рішення про перерахування на особистий рахунок дитини частини суми аліментів на її утримання.

Слід підкреслити, що перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України спрямоване також на захист сум аліментів від інфляції та надання можливості отримання додаткового доходу.

4. Дитина, яка влаштована та перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі зберігає право на державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника.

Призначення, оформлення та виплата пенсії та інших соціальних виплат можуть мати місце і після влаштування дитини до одного із зазначених у коментованій статті закладів.

Виплата пенсій та соціальних виплат ґрунтуються на вимогах законів України. Зокрема, дитина зберігає право на державну соціальну допомогу за наявності умов, передбачених ст. 1 Закону України від 16 листопада 2000 р. «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Даний Закон гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 21 листопада 1992 р. «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.), громадяни України мають право на державну допомогу, зокрема у зв’язку із народженням дитини, з необхідністю догляду за нею до досягнення трирічного віку.

Порядок призначення та виплати державної допомоги сім’ям з дітьми затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. за N 1751 «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми».

Виплата соціальної допомоги дитині ґрунтується також на положеннях Закону України від 1 червня 2000 р. «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям».

Дитина також зберігає право на відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника, яке вона мала до влаштування її до закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу. Це право ґрунтується на положеннях ЦК, присвячених відшкодуванню шкоди, що завдана смертю потерпілого. Так, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ч. 1 ст. 1200). При цьому особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів (ч. 3 ст. 1200).

Для дитини, яка перебуває у дитячому будинку сімейного типу або у прийомній сім’ї передбачені спеціальні правила, встановлені Положенням про дитячий будинок сімейного типу, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р за N 564 (п. 14) та, відповідно, Положенням про прийомну сім’ю, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. за N 565 (п. 11).

Зокрема, передбачено, що за вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців. А за прийомними дітьми зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать прийомним дітям як пенсія, аліменти, інші види державної допомоги, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей.

Державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника перераховуються на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

Еще по теме:

  • Изменения по краже в ук рф Вышли поправки по ст 158 ч 3 УК РФ, улучшилось ли положение осужденного? Здравствуйте. Подскажите, ФЗ-420от.07.12.2011 вышли поправки в ук.Рф по ст.158.Ч3, вс тупили в законную силу с […]
  • Прицеп для легкового автомобиля категория прав в Автомобиль с прицепом: какая нужна категория прав? Какая категория прав нужна для управления автомобилем с прицепом? Достаточно ли категории «B»? В каких случаях необходимо получать […]
  • Заявление на вычет на детей в середине года Вычет по НДФЛ на ребенка в конце года Как быть бухгалтеру, если работник не обратился за вычетом на ребенка? Должен ли бухгалтер применять вычет при расчете НДФЛ без заявления работника? […]
  • Фз о ветеранах статья 16 п 1 Пояснение п. 1 ст. 16 ФЗ "О ветеранах" Доброе утро, у меня муж ветеран боевых действий и имеет льготы по п. 1 ст.16. При постановке ребенка в очередь на садик, сказали что категория таких […]
  • Восстановить доверенность на машину Восстановить доверенность на машину Денежные обязательства Банкротство Недвижимость и земельные отношения Генеральная доверенность выдается сроком на 3 года и разрешает осуществлять за […]
  • Вакансии адвокат волгоград Вакансии адвокат волгоград Коллеги, открываем новую ежегодную тему с вакансиями для юристов Волгограда и Волгоградской области - 2018 Желаю всем удачи в поисках подходящей и вдохновляющей […]