Ч 3 ст 6 конституции

Ч 3 ст 6 конституции

Стаття 3. Законодавство України про кримінальну відповідальність

1. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який 1’рунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.

3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

4. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

1. Кримінальна відповідальність — це особливий правовий ін’ ститут, у межах якого здійснюється офіційна оцінка поведінки особи як злочинної. Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування,

2. Із ч. 1 ст. З випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права — це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства. Цим воно принципово відрізняється від будь-яких інших галузей вітчизняного законодавства, а також від колишнього кримінального законодавства, яке припускало застосування інших, крім КК, кримінальних законів.

Не входить до системи кримінального законодавства і Конституція України, незважаючи на те, що вона має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Проте, відповідно до ст. 8 Конституції України, закони України, у т.ч. закони про кримінальну відповідальність, мають прийматися на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Невідповідність законів про кримінальну

відповідальність Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, тягнуть за собою визнання їх Конституційним Судом України у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ці положення мають обов’язково враховуватися під час тлумачення і застосування норм КК

КК ґрунтується не тільки на Конституції України, а й на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Гарантією цього є положення ч. 5 ст 3 До вказаних принципів і норм можна віднести такі, що стосуються верховенства прав людини, суверенітету держав, дипломатичного імунітету, права міжнародних договорів, мирного розв’язання спорів, міжнародного морського, повітряного, екологічного, економічного і гуманітарного права, боротьби зі злочинністю, правової допомоги і видачі злочинців тощо Загальновизнані принципи і норми міжнародного права закріплені у відповідних пактах, деклараціях, конвенціях та інших документах.

3 КК поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв’язку. При цьому норми Особливої частини порівняно з нормами Загальної частини є більш конкретними в частині кожного окремого складу злочину, який описано в диспозиціях цих норм, і в частині застосування покарань, які описані в їх санкціях.

4 Жоден закон про кримінальну відповідальність не може діяти автономно, окремо від КК Адже такий закон, запроваджує він кримінальну відповідальність, скасовує й чи вносить інші зміни до КК, відразу ж після набрання ним чинності у порядку, визначеному ст. 94 Конституції України і ст. 4 КК, автоматично включається до КК Це означає, що при застосуванні цих законів посилання слід робити не на них, а безпосередньо на відповідні норми КК.

5УччЗі4стЗ відображено принцип законності, який стосовно кримінального права означає, що1) кримінально-правові норми не існують поза КК у зв’язку з їх повною кодифікацією;

2) тільки КК і ніяким іншим законом чи підзаконним актом визначається, що є злочином, а також повторністю, сукупністю і рецидивом злочинів, співучастю у злочині, готуванням до злочину і замахом на злочин тощо, встановлюються види і розміри покарання за злочин, а також умови, за яких є можливими звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання, визначаються інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину, 3) забороняється застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією, тобто заповнення прогалини у КК шляхом застосування його до випадку, який прямо ним не передбачений, але є подібним, схожим.

6 Міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню Україною відповідно до принципів і норм міжнародного права Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Із цього положення випливає, що частиною національного законодавства України не є 1) нечинні міжнародні договори України, навіть якщо згода на обов’язковість їх надана ВР (наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р ); 2) чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких ВР не надана (скажімо,

Європейська конвенція про запобігання тероризму від 27 січня 1977 р ). Крім того, невідповідність положень міжнародних договорів України Конституції України, а також порушення встановленої Конституцією України процедури надання ВР згоди на обов’язковість цих договорів тягнуть за собою визнання їх у встановленому Конституцією і законами України порядку неконституційними. Ті. f положення чинних міжнародних договорів, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність Відповідно, і закони України про кримінальну відповідальність не повинні відповідати вказаним положенням міжнародних договорів

Згода на обов’язковість міжнародних договорів може бути надана у формі ратифікації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші відповідні договори

Чинними є лише опубліковані міжнародні договори України Їх офіційне опублікування має здійснюватися в газеті «Голос України», журналі «Відомості Верховної Ради України» або в «Зібранні діючих міжнародних договорів України»

7 Із ч 5 ст. З випливає, що під час прийняття нових законів України про кримінальну відповідальність принциповим є дотримання положень, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України

Конституція України ст. ст. 8, 9, 57, 94, 152)

Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно одговорів від. 23 серпня 1978р Ратифікована Україною 17 вересня 1992р „

Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України від 10 грудня 1991 р „

Закон України «Про правонаступництво України від 12 вересня 1991 р (ст. ст 6,7)

Закон України «Про міжнародні договори України від 22 грудня 1993 р (ст „ cm 7, SO, 12, 17)

Регламент Верховної Ради України Затверджений постановою КР№ 130/94-8^ від 27 липня 1994 р (глава 6 10)

Статья 6 Конституции РФ

1. Гражданство Российской Федерации приобретается и прекращается в соответствии с федеральным законом, является единым и равным независимо от оснований приобретения.

2. Каждый гражданин Российской Федерации обладает на ее территории всеми правами и свободами и несет равные обязанности, предусмотренные Конституцией Российской Федерации.

3. Гражданин Российской Федерации не может быть лишен своего гражданства или права изменить его.

Комментарий к Статье 6 Конституции РФ

1. Гражданство Российской Федерации представляет собой устойчивую правовую связь лица с Российской Федерацией, выражающуюся в совокупности их взаимных прав и обязанностей. Устойчивость отношений гражданства определяется их постоянным характером: они длятся обычно от рождения до смерти гражданина, для них установлен особый порядок прекращения, не допускающий расторжения их гражданином в одностороннем порядке. По инициативе государства в настоящее время они вообще не могут быть расторгнуты. Прекращение отношений гражданства по ходатайству гражданина требует согласия государства.

Правовой характер связи лица с государством, образующей отношения гражданства, выражается в юридическом оформлении этой связи. Гражданство — правовое, а не просто фактическое состояние. Оно представляет собой один из важнейших элементов правового статуса личности. От него зависит напрямую объем прав, свобод и обязанностей того или иного лица.

Конституция относит законодательство о гражданстве к ведению РФ. На основании комментируемой статьи должен разрабатываться федеральный закон.

Был принят Закон РФ от 28.11.1991 N 1948-1 «О российском гражданстве» (в ред. от 31.05.2002) (далее — Закон о гражданстве 1991 г.). В преамбуле Закона указывалось, что он призван обеспечить осуществление норм и принципов международного права и Конституции РСФСР, относящихся к гражданству и правам человека, создание наиболее благоприятных правовых условий для каждого гражданина РСФСР, защиту и покровительство РСФСР гражданам РСФСР, находящимся за ее пределами. Закон о гражданстве устанавливал прежде всего те общие основы, которые определяли сущностные черты отношений гражданства. В нем устанавливалось (ст. 2), что российское гражданство является равным независимо от оснований его приобретения. Он не выделял никаких особенностей в правовом статусе лиц, ставших гражданами России по различным основаниям: по рождению, в связи с принятием в гражданство и т.д. Не имело правового значения и время приобретения гражданства. Отныне российское гражданство носило открытый и свободный характер. Это выражалось в том, что согласно указанному Закону в Российской Федерации каждый человек имеет право на гражданство, а также право изменить свое гражданство, которого никто не может быть лишен (ст. 1). Содержащийся в нем запрет на лишение человека гражданства вытекал из права человека на гражданство, двустороннего характера связи между человеком и государством, что предполагает расторжение этой связи как той, так и другой стороной только по взаимному согласию.

Закон о гражданстве устанавливал (ст. 3), что приобретение гражданства РСФСР иностранными гражданами допускается при условии их отказа от прежнего гражданства, если иное не предусмотрено международным договором РСФСР. Однако в нем устанавливалось, что гражданину РСФСР может быть разрешено по его ходатайству иметь одновременно гражданство другого государства, с которым есть соответствующий договор РСФСР.

Законодатель исходил из принципа сохранения российского гражданства лицами, проживающими за пределами страны (ст. 4). Закон гарантировал гражданам РСФСР защиту и покровительство за пределами республики (ст. 5). В нем устанавливалось, что гражданин РСФСР не может быть выдан другому государству иначе, как на основании закона или международного договора РСФСР (ст. 1).

Подписанный 31 марта 1992 г. Договор о разграничении предметов ведения и полномочий между федеральными органами государственной власти РФ и органами власти суверенных республик в составе РФ отнес к ведению федеральных органов государственной власти РФ гражданство Российской Федерации. Таким образом, решение вопросов гражданства республик в составе РФ оставалось в ведении органов власти республик. В Законе ничего не говорилось о едином гражданстве, однако этот важнейший принцип гражданства в условиях федеративного устройства закреплялся посредством признания того, что граждане РСФСР, постоянно проживающие на территории республики в составе РСФСР, являются одновременно гражданами этой республики (ст. 2).

За время своего действия Закон о гражданстве 1991 г. подвергался изменениям и дополнениям. 17 июня 1993 г. Верховный Совет РСФСР внес в него некоторые изменения и дополнения*(15). В связи с изменением наименования государства в Законе слова «Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика» было решено заменить словами «Российская Федерация». Отменено положение Закона, предусматривающее необходимость отказа от прежнего гражданства при желании приобрести российское гражданство, расширен круг бывших граждан СССР, имеющих права на приобретение гражданства в порядке регистрации, а также восстанавливаемых в гражданстве РФ, и т.д.

В Законе о гражданстве 1991 г. говорилось о том, что в порядке регистрации гражданство РСФСР приобретают граждане СССР, постоянно проживающие на территории других республик, непосредственно входивших в состав бывшего СССР по состоянию на 1 сентября 1991 г., если они не являются гражданами этих республик и в течение трех лет со дня вступления в силу Закона о гражданстве заявляют о своем желании приобрести гражданство РСФСР. Федеральный закон от 06.02.1995 N 13-ФЗ «О внесении изменения в Закон Российской Федерации «О гражданстве Российской Федерации» слова «в течение трех лет со дня вступления в силу» Закона о гражданстве заменил словами «до 31 декабря 2000 года».

Конституционный Суд РФ своим Постановлением от 16.05.1996 N 12-П*(16) признал не соответствующим Конституции п. «г» ст. 18 Закона РФ «О гражданстве Российской Федерации» в части, распространяющей правило о приобретении гражданства РФ в порядке регистрации на лиц, которые: родились на территории, входившей на момент их рождения в состав территории Российской Федерации; являлись гражданами бывшего СССР; не изъявили свободного своего желания прекратить принадлежность к гражданству Российской Федерации; выехали ранее на постоянное жительство за пределы Российской Федерации, но в пределах бывшего СССР; не являются гражданами других государств (входивших в состав бывшего СССР); и впоследствии вернулись на постоянное жительство в пределы Российской Федерации.

12 декабря 1993 г. в Российской Федерации была принята новая Конституция, которая внесла существенные изменения в институт российского гражданства. В ней получил дальнейшее развитие принцип единого гражданства. Закрепив гражданство РФ в качестве одной из основ конституционного строя, Конституция определила, что оно является единым и равным независимо от основания приобретения. В ней нет упоминания о федеративном характере гражданства, а сами принципы Федерации и гражданства изложены в разных статьях Конституции и составляют самостоятельные основы конституционного строя. Более того, закрепляя перечень субъектов Федерации и устанавливая важнейшие критерии их правосубъектности (ст. 5), Конституция не упоминает собственное гражданство среди атрибутов государственности республик в составе РФ, не говоря уже о других субъектах. Таким образом, с момента принятия Конституции 1993 г. в Российской Федерации устанавливалось только одно гражданство — гражданство РФ, а решение всех вопросов, связанных с гражданством в Российской Федерации, было отнесено к исключительному ведению РФ (п. «в» ст. 71).

Однако все эти новеллы не нашли отражения ни в действующем законодательстве РФ и ее субъектов, ни в практике работы как федеральных, так и региональных органов государственной власти. Никаких существенных изменений в законодательство, вытекающих из действующей Конституции, не вносилось. Более того, органы государственной власти РФ и ее субъектов вели себя в вопросах гражданства таким образом, как будто этой Конституции вообще не существует.

Таким образом, в Российской Федерации в области гражданства сложилось совершенно ненормальное положение, при котором практика деятельности как федеральных, так и региональных органов находилась в явном противоречии с Конституцией. В значительной мере это объяснялось тем, что сам действующий Закон о гражданстве 1991 г. устарел и многие его положения не соответствовали ни Конституции, ни реалиям российского общества.

4 мая 1997 г. Президент РФ внес в Государственную Думу проект федерального закона «О внесении изменений и дополнений в Закон Российской Федерации «О гражданстве Российской Федерации», предусматривающий 25 различных изменений и дополнений, направленных на упорядочение решения вопросов российского гражданства, основанное на опыте его реализации. Однако законопроект не был принят Государственной Думой.

Надо сказать, что в нашей стране на выработку политики в сфере законодательства о гражданстве и на развитие самого законодательства о гражданстве существенное влияние оказывала политическая борьба. Свидетельством тому стал принятый Государственной Думой Федеральный закон от 24.05.1999 N 99-ФЗ «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом» (в ред. от 18.07.2006). В этих условиях возникла острая необходимость в подготовке нового федерального закона о гражданстве РФ, направленного на укрепление российской государственности, создание единого правового пространства, последовательное отражение интересов государства и личности при решении вопросов гражданства. Дополнительным стимулом к подготовке нового законодательства явилось также подписание Россией в 1997 г. Европейской конвенции о гражданстве.

Новый закон — Федеральный закон от 31.05.2002 N 62-ФЗ «О гражданстве Российской Федерации» (в ред. от 01.10.2008) (далее — Закон о гражданстве 2002 г.), вступил в силу 1 июля 2002 г. В нем содержатся принципы гражданства РФ и правила, регулирующие отношения, связанные с гражданством РФ, определены основания, условия и порядок приобретения и прекращения гражданства РФ. В соответствии с этим Законом (ст. 2) вопросы гражданства РФ регулируются Конституцией, международными договорами РФ, Законом о гражданстве РФ, а также принимаемыми в соответствии с ним другими нормативными правовыми актами РФ.

Закон исходит из того, что гражданство РФ является единым и равным, независимо от основания его приобретения. Этот принцип базируется на мировой практике федерализма, которая основана на отказе от возможности существования суверенного государства в составе другого суверенного государства. Отказ от конституционного закрепления суверенитета республики в составе РФ является одной из наиболее важных гарантий государственной целостности России.

В Законе о гражданстве 2002 г. устанавливается, что проживание гражданина РФ за ее пределами не прекращает его гражданства РФ (п. 3 ст. 4). Этот принцип вытекает из естественного права человека избирать место своего жительства, свободно выезжать за пределы РФ и беспрепятственно возвращаться. Таким образом, ни само по себе проживание за пределами РФ, ни его длительность не могут быть основанием для прекращения гражданства РФ. Таким основанием может быть лишь волеизъявление самого гражданина. Согласно указанному Закону (п. 4 ст. 4) гражданин РФ не может быть лишен гражданства РФ или права изменить его. В соответствии с Конституцией (ч. 1 ст. 61) новый Закон закрепляет принцип, согласно которому гражданин РФ не может быть выслан за пределы РФ или выдан иностранному государству. Тем самым устанавливаются важные гарантии защиты интересов российских граждан.

Согласно ч. 6 ст. 4 Закона о гражданстве 2002 г. Российская Федерация поощряет приобретение гражданства РФ лицами без гражданства, проживающими на территории РФ. Тем самым констатируется приверженность России международному принципу сокращения безгражданства в отношении лиц, проживающих на ее территории, что согласуется, в частности, с п. «б» ст. 4 Европейской конвенции о гражданстве. Закон закрепляет принцип двойного гражданства (ст. 5). Приобретение гражданином РФ иного гражданства не влечет за собой прекращения гражданства РФ.

В соответствии со ст. 8 Закона заключение или расторжение брака между гражданином РФ и лицом, не имеющим гражданства РФ, изменение гражданства одним из супругов не влечет за собой изменения гражданства указанных лиц, а расторжение брака не влечет за собой изменения гражданства родившихся в этом браке или усыновленных (удочеренных) супругами детей.

Закон о гражданстве 2002 г. признает гражданами РФ лиц, имеющих гражданство РФ на день вступления его в силу, т.е. на 1 июля 2002 г., а также лиц, которые приобрели гражданство РФ в соответствии с этим Законом. Закон устанавливает условия, при которых лица сохраняют свое гражданство. Повторяя в основном норму Закона о гражданстве 1991 г., Закон о гражданстве 2002 г. (ст. 8) внес в нее лишь некоторые редакционные изменения. Сохранение гражданства лицами, проживающими за пределами страны, направлено на поддержание связей между нашей страной и ее гражданами, проживающими за рубежом. Оно ликвидирует складывающиеся годами представления о том, что проживание граждан за границей, не связанное с исполнением ими служебного долга, заслуживает осуждения.

Закон о гражданстве 2002 г. установил новое правило, согласно которому ребенок, родившийся на территории России от состоящих в браке родителей, имеющих различное гражданство, приобретает гражданство РФ по рождению без необходимости согласия родителей. Ребенок же, родившийся в таком браке за границей, приобретает гражданство РФ в порядке приема по заявлению родителей (ст. 14).

Рассматриваемый Закон внес существенные изменения в порядок приема в гражданство РФ. Он устанавливает общий порядок приема в гражданство РФ (ст. 13), а также основные требования к тем, кто обращается с заявлением о приеме в гражданство. Одним из таких требований является отказ от иного гражданства при приобретении российского гражданства. Вместе с тем этот Закон предусматривает обстоятельства, облегчающие прием в гражданство.

Закон о гражданстве 2002 г. отказался от регистрации как способа приобретения российского гражданства. Однако он предусматривает упрощенный порядок приема в гражданство, т.е. порядок рассмотрения вопросов гражданства и принятия решений по этим вопросам в отношении лиц, на которых распространяются льготные условия, установленные им. Прием в гражданство РФ в упрощенном порядке основывается на принципах почвы и крови и отвечает интересам лиц, желающих сохранить связь с Россией как со своей исторической родиной.

Кроме того, Закон предусматривает ряд оснований отклонения заявлений о приеме в гражданство РФ, независимо от того, идет ли речь об общем или упрощенном порядке приема в гражданство (ст. 16). При этом законодателем учтены многолетняя практика, интересы государства и общества. По сравнению с ранее действовавшим Законом о гражданстве 1991 г. основания для отклонения заявлений о приеме в гражданство РФ существенно расширены, конкретизированы и полностью соответствуют Европейской конвенции о гражданстве.

Закон о гражданстве 2002 г. рассматривает восстановление в гражданстве в качестве одного из оснований приобретения гражданства РФ. В нем указывается (ст. 15), что иностранные граждане, лица без гражданства, ранее имевшие гражданство РФ, могут быть восстановлены в гражданстве РФ в порядке, аналогичном общему порядку приема в гражданство РФ. При этом срок их проживания на территории РФ сокращается до трех лет. Следует отметить, что под иностранными гражданами и лицами без гражданства, ранее имевшими гражданство РФ, понимаются не бывшие граждане РСФСР, а бывшие граждане именно Российской Федерации. Закон устанавливает (ст. 16) также основания, по которым отклоняются заявления о восстановлении в гражданстве РФ.

Согласно указанному Закону приобретение российского гражданства возможно также по основаниям, предусмотренным международными договорами России. Одним из таких оснований является оптация, т.е. выбор гражданства при изменении Государственной границы РФ.

В отличие от Закона о гражданстве 1991 г. в новом Законе не предусмотрен институт почетного гражданства, хотя в регионах России он продолжает использоваться.

Законом о гражданстве 1991 г. предусматривались два способа выхода из гражданства: общий — по ходатайству гражданина и упрощенный — в порядке регистрации, которым могли воспользоваться лица, заявившие о намерении выйти из гражданства РФ, у которых хотя бы один из родителей, супруг или ребенок имели иное гражданство либо сами они выехали на постоянное место жительства в другое государство.

Закон о гражданстве 2002 г. (ст. 19) устанавливает, что непременным условием выхода из гражданства РФ является добровольное волеизъявление лица. Предусматриваются две процедуры выхода из гражданства: общий порядок для лиц, проживающих на территории России, и упрощенный — для лиц, проживающих за ее пределами. Более конкретно, чем в Законе о гражданстве 1991 г., решается в новом Законе вопрос об оптации как основании выхода из гражданства. Как гласит его ст. 21, при территориальных преобразованиях в результате изменения в соответствии с международным договором РФ Государственной границы Российской Федерации граждане РФ, проживающие на территории, которая подверглась указанному преобразованию, вправе сохранить или изменить свое гражданство согласно условиям данного международного договора.

Как и Закон о гражданстве 1991 г., последующий Закон содержит норму (ст. 26), имеющую цель предусмотреть возможные варианты решения вопросов гражданства детей при их усыновлении гражданами РФ и иностранными гражданами и во многом сходную с аналогичной нормой прежнего Закона. Однако она отличается и некоторыми особенностями. В Законе о гражданстве 2002 г. предусмотрено несколько вариантов решения вопроса о гражданстве детей при их усыновлении (удочерении). Новый Закон впервые в истории отечественного законодательства о гражданстве детально регулирует вопросы гражданства детей, над которыми установлены опека и попечительство. В нем имеется ст. 27, содержащая общепринятые и оправдавшие себя на практике нормы регулирования гражданства детей, которые соответствуют положениям СК. Законом о гражданстве 2002 г. более подробно регламентируются вопросы о гражданстве недееспособных лиц (ст. 27).

Новый Закон сохраняет институт двойного гражданства. В нем содержится понятие двойного гражданства (ст. 3), которое определяется как «наличие у гражданина Российской Федерации гражданства (подданства) иностранного государства». В него также включена ст. 6, посвященная двойному гражданству, которая базируется на конституционной норме, допускающей наличие у гражданина РФ иного гражданства в соответствии с международными договорами РФ или федеральным законом. Положение Закона о гражданстве 2002 г. о двойном гражданстве полностью согласуется с наиболее распространенной и законодательной, и правоприменительной практикой иностранных государств и со ст. 7, 14 и 15 Европейской конвенции о гражданстве.

Закон о гражданстве 2002 г. сохранил основные положения прежнего Закона, касающиеся лиц без гражданства, внеся в них ряд редакционных уточнений. Так, внесено изменение в определение лица без гражданства, под которым понимается лицо, не являющееся гражданином РФ и не имеющее доказательства наличия гражданства иностранного государства, а сокращение безгражданства отнесено к числу основных принципов гражданства РФ. По-новому сформулирован сам этот принцип: «Российская Федерация поощряет приобретение гражданства Российской Федерации лицами без гражданства, проживающими на территории Российской Федерации» (ч. 6 ст. 4).

После принятия Закона о гражданстве 2002 г. в процессе проводимого в стране обмена паспортов СССР образца 1974 г. на новые российские паспорта обнаружилось, что более 1 млн человек, приехавших в Россию после распада Советского Союза и до принятия Закона о гражданстве 2002 г., оказались в сложнейшей жизненной ситуации. Эти люди приехали в Россию, жили и работали, участвовали в ее политической жизни. Многие из них служили в российской армии. Однако, не приобретя после переезда в Россию российского гражданства, они оказались лицами без гражданства. Сложившаяся ситуация нуждалась в принятии ряда мер по ее разрешению, включая и внесение соответствующих корректив в новый Закон о гражданстве, которые также способствовали проведению нашей страной эффективной иммиграционной политики. Такие коррективы были внесены Федеральным законом от 11.11.2003 N 151-ФЗ «О внесении изменений и дополнений в Федеральный закон «О гражданстве Российской Федерации».

Указанный Федеральный закон установил, что упрощенный порядок приема в гражданство распространяется на иностранных граждан и лиц без гражданства, достигших 18 лет и обладающих дееспособностью, которые: а) имеют хотя бы одного родителя, имеющего гражданство РФ; б) имели гражданство СССР, проживали и проживают в государствах, входивших в состав СССР, не получили гражданство этих государств и остаются в результате лицами без гражданства. К этим положениям, содержащимся и в Законе о гражданстве 2002 г., он также добавил, что иностранные граждане и лица без гражданства, проживающие на территории РФ, вправе обращаться с заявлением о приеме в гражданство РФ в упрощенном порядке без соблюдения условия о сроке проживания, установленного Законом 2002 г., если указанные граждане и лица: а) родились на территории РСФСР и имели гражданство бывшего СССР; б) состоят в браке с гражданами РФ не менее трех лет; в) являются нетрудоспособными и имеют дееспособных сына или дочь, достигших возраста 18 лет и являющихся гражданами РФ.

Кроме того, данный Закон установил, что нетрудоспособные иностранные граждане и лица без гражданства, прибывшие в Российскую Федерацию из государств, входивших в состав СССР, и зарегистрированные по месту жительства в Российской Федерации по состоянию на 1 июля 2002 г., вправе обращаться с заявлением о приеме в гражданство РФ в упрощенном порядке без соблюдения условия о сроке проживания на территории РФ, установленного Законом о гражданстве 2002 г., и без представления вида на жительство. В нем указывалось, что иностранные граждане и лица без гражданства, имевшие гражданство СССР, зарегистрированные по месту жительства в Российской Федерации по состоянию на 1 июля 2002 г. либо получившие разрешение на временное проживание в Российской Федерации принимаются в гражданство РФ в упрощенном порядке без соблюдения условий, предусмотренных законом и без представления вида на жительство, если они до 1 июня 2006 г.*(17) заявят о своем желании приобрести гражданство РФ.

Закон устанавливал, что в гражданство РФ принимаются в упрощенном порядке без соблюдения условий, предусмотренных Законом о гражданстве 2002 г., и без представления вида на жительство ветераны Великой Отечественной войны, имевшие гражданство бывшего СССР и проживающие на территории РФ. Что же касается детей и недееспособных лиц, являющихся иностранными гражданами или лицами без гражданства, то для них упрощенный порядок приема в гражданство предусматривает снятие требования проживать на территории РФ и иметь законный источник средств к существованию, владеть русским языком, обязательство соблюдать Конституцию и законодательство РФ, а также требования об отказе от иного гражданства.

В Законе также указывается, что граждане государств, входивших в состав СССР, проходящие не менее трех лет военную службу по контракту в Вооруженных Силах РФ, других войсках или воинских формированиях, вправе обращаться с заявлением о приеме в гражданство РФ без соблюдения условий, предусмотренных Законом о гражданстве, и без представления вида на жительство.

Федеральным законом от 18.07.2006 N 121-ФЗ «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации по вопросу совершенствования государственного управления в сфере миграции» в Закон о гражданстве 2002 г. были внесены изменения, связанные с наименованием органов, уполномоченных на осуществление функции по контролю и надзору в сфере миграции. Отдельным редакционным изменениям этот Закон подвергся и в соответствии с Федеральным законом от 04.12.2007 N 328-ФЗ «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации по вопросу прохождения военной службы иностранными гражданами, лицами, имеющими двойное гражданство».

Конституционность отдельных положений Закона о гражданстве 2002 г. неоднозначно оценивалась Конституционным Судом. Так, в связи с жалобой одной из гражданок Конституционный Суд определил, что оспариваемые положения п. «а» ч. 1 ст. 12 Закона о приобретении ребенком гражданства РФ по рождению, не препятствуют лицу, оба родителя которого или единственный его родитель признаны гражданами РФ по рождению, независимо от места рождения данного лица на территории бывшего СССР, в оформлении признания гражданства РФ по рождению, если только это лицо не утратило гражданства РФ по собственному свободному волеизъявлению (см. Определение КС РФ от 21.04.2005 N 118-О*(18)).

Конституционный Суд рассмотрел также жалобу на нарушение конституционных прав ч. 1 ст. 13 Закона о гражданстве 1991 г. и ч. 1 ст. 12 Закона о гражданстве 2002 г. (Определение КС РФ от 24.05.2005 N 235-О*(19)). Суд пришел к выводу, что оспариваемые положения, рассматриваемые во взаимосвязи с другими положениями данных законов, по своему содержанию не направлены на лишение граждан возможности признания их гражданами РФ по рождению, в связи с чем не могут рассматриваться как нарушающие конституционные права.

2. Гражданство является первоосновой взаимоотношений человека и государства. Это выражается в том, что объем прав, свобод и обязанностей того или иного лица напрямую зависит от гражданства. Во всей полноте они принадлежат лишь гражданам соответствующего государства. Поэтому каждый гражданин РФ обладает на ее территории всеми правами и свободами и несет равные обязанности, предусмотренные Конституцией. В Законе о гражданстве 2002 г. (ст. 4) указывается, что принципы гражданства РФ и правила, регулирующие вопросы гражданства РФ, не могут содержать положений, ограничивающих права граждан по признакам социальной, расовой, национальной, языковой или религиозной принадлежности.

3. Как уже отмечалось, одним из важнейших принципов гражданства РФ является принцип, запрещающий возможность лишения гражданства РФ или права изменить его.

В советский период лишение гражданства было наиболее распространенным основанием прекращения гражданства по инициативе государства. Оно являлось обязательным атрибутом советского законодательства о гражданстве, что предоставляло властям свободу чинить незаконные репрессии. Широкое использование советскими властями лишения гражданства для защиты своеобразно понимаемых ими интересов государства давно уже вызывает справедливую критику. При этом институт лишения гражданства часто рассматривался как атрибут тоталитаризма, совершенно неприемлемый в демократическом обществе.

Однако сам институт лишения гражданства здесь ни при чем. Достаточно сказать, что он используется в законодательстве многих зарубежных государств отнюдь не тоталитарного толка. Кроме того, не исключает возможности его использования в интересах государства и международное право. Однако, не будучи изначально институтом тоталитаризма, институт лишения гражданства был настолько дискредитирован советским властями, использовавшими его в целях политической борьбы и для расправ с инакомыслящими, что дальнейшее его применение в российском постсоветском законодательстве стало просто невозможным.

Проблеми теорії права і конституціоналізму у працях М. В. Цвіка

Коментар до статей 5, 6 Конституції України

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Визначення України як республіки вказує на непридатність для неї монархічної форми правління, її прихильність до демократичних ідеалів. На відміну від монархії в республіці влада не може здійснюватись одноосібно; вона складається із системи державних органів, у формуванні яких більшу або меншу участь бере народ. Більшість республік характеризуються наявністю обраного народом вищого представницького органу. В Україні вищим органом народного представництва є Верховна Рада України. Вибір Україною республіканської форми правління, формування влади через вибори відповідає історичним традиціям українського народу, його державотворення.

Особливості сучасної України як республіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між Верховною Радою, Президентом і Урядом (див. коментар до ст. 6 Конституції). Існуюча в Україні республіка належить до так званих змішаних форм правління, що сполучають риси президентських і парламентських республік. На відміну від президентської, де президент очолює уряд і самостійно його формує, і парламентської, де влада президента обмежується здебільшого церемоніальними функціями, в Україні президент, маючи офіційний статус глави держави (ст. 102 Конституції), хоча і не очолює уряд, але має широкі повноваження щодо його формування і здійснює значний вплив на його діяльність. Тому форма правління в Україні належить до президентсько-парламентських республік.

Україні як республіці властива широка соціальна база. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ України. При коментуванні цього положення необхідно виходити з чіткого розуміння поняття народу. Народ є спільнотою, що складається з пов’язаних спільним громадянством індивідів, які мають первинні щодо держави права. Народу в такому розумінні властива історична, психологічна, культурна та територіальна єдність. Народ, який становить населення України, є спільнотою не етнічною, а політичною. Таке розуміння випливає з аналізу преамбули Конституції України, де українська нація, яка становить більшість населення України, розглядається як складова частина українського народу. Єдність народу України надає спільне бачення майбутнього, забезпечує усвідомлення відповідальності перед минулими, сучасним та майбутніми поколіннями (див. коментар до Преамбули Конституції).

Влада народу є первинною щодо державної влади, а державна влада похідною від влади народу. Саме тому народ може бути суб’єктом влади лише в умовах демократичної держави. У відносинах з державною владою народ виступає як виборчий корпус, тобто всі громадяни України, які мають виборчі права. Шляхом вільних виборів народ України передає державі владу, що йому належить, а остання здійснює її від імені і за участю народу. Вибори створюють первісну легітимацію державної влади, тобто її відповідність суспільним ідеалам. Наступна легітимація забезпечується шляхом періодичної перевірки відповідності суспільній думці результатів діяльності державної влади.

Влада народу як носія суверенітету має зверхність над будь-якою, в тому числі державною або партійною, владою як всередині держави, так і за її межами. Подібно до того, як народ є джерелом державної влади, народний суверенітет є джерелом суверенітету демократичної держави. Державна влада здійснює своє верховенство як на політичному, так і на економічному рівні. Народ є власником усіх природних ресурсів у межах території України та її виключної (морської) економічної зони (ст. 13 Конституції). Як власник, він розпоряджається цими ресурсами у двох напрямках: у порядку здійснення державою своєї суверенної влади і як суб’єкт цивільно-правових відносин (див. рішення Конституційного Суду України № 17-рп/2001 від 6 грудня 2001 р.).

Народ здійснює владу безпосередньо, через державні органи і шляхом самоврядування. Проявом безпосереднього народовладдя є вибори, всеукраїнські і місцеві референдуми, народні ініціативи, громадські обговорення тощо. У разі здійснення народом влади через державу формуються органи народного представництва. Держава в цьому випадку виступає як високоорганізований народ.

У державному апараті слід розрізняти органи первинного і вторинного представництва народу. Державні органи первинного представництва утворюються шляхом їх виборів, за допомогою яких влада делегується державі безпосередньо народом. В Україні ними є Верховна Рада України і Президент України. Інші державні органи, які ними формуються, є органами вторинного, опосередкованого представництва населення. Якщо безпосереднє народовладдя позитивно вирізняється широтою залучення народу до вирішення державних справ, то представницькі органи мають свої переваги. Вони є постійно діючими, створюють можливість всебічного обговорення на професійній основі питань, що виникають, зіставлення різних точок зору. Унаслідок цього представницькі органи мають можливість приймати узгоджені рішення, які є результатом компромісу більшості та меншості.

Каналом здійснення народовладдя є і органи місцевого самоврядування. Це підтверджено і Конституційним Судом України, який проголошує, що «місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади» (див. рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2002 р.). Влада народу, що ним здійснюється, має водночас ряд особливостей. Якщо владна діяльність усіх державних органів більшою або меншою мірою спрямована на захист всенародних інтересів, то влада окремої ланки місцевого самоврядування здійснюється в інтересах місцевої територіальної громади, в межах певної адміністративно-територіальної одиниці. Саме тому влада народу при її здійсненні органами місцевого самоврядування має складовий характер. Всенародна влада виступає тут як сумарна влада, яка складається із суми місцевих влад і здійснюється територіальними громадами. Кожна громада здійснює владу безпосередньо і через обрані її членами представницькі органи — місцеві ради. Але органи місцевого самоврядування не можуть підміняти державну владу. Їх недержавний статус закріплюється в ст. 5 Конституції. В її ч. 2 при переліку форм здійснення народом влади словосполучення «органи державної влади» і «органи місцевого самоврядування» поєднуються сполучником «та», що свідчить про їх різну природу. Таке розуміння підтверджується рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2002 р. № 6-рп/2002, в якому системно тлумачаться статті 5 та 6 Конституції. З їх співставлення зроблений висновок, що «органи місцевого самоврядування не є органами державної влади». Проте в окремих випадках і виключно законом певні повноваження органів виконавчої влади можуть надаватися органам самоврядування (див. ст. 143 Конституції України).

Верховенство народного суверенітету над державним обумовлює виключне право народу визначати та змінювати конституційний лад в Україні. З тексту Конституції випливає, що до конституційного ладу входять далеко не всі конституційні положення і відповідні правовідносини. Статтею 17 Конституції забороняється використання Збройних Сил України для «обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу». З’єднувальний сполучник «або» свідчить про те, що положення про права і свободи громадян законодавець не вважає частиною конституційного ладу. Аналогічний висновок можна зробити з аналізу ст. 37 Конституції. При переліку дій, що заборонені політичним партіям та громадським організаціям, дії, спрямовані на зміну конституційного ладу, розглядаються в одному рядку і нарівні з іншими переліченими в статті діями.

Вирішальне значення для чіткого розуміння поняття «конституційний лад» має ст. 156 Конституції. Відповідно до ст. 5, що коментується, зміни конституційного ладу потребують обов’язкового проведення народного референдуму як завершального етапу тривалого конституційного процесу. Зміна конституційного ладу повинна здійснюватись відповідно до ст. 156 Конституції України шляхом прийняття Верховною Радою поправок до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції. Отже, конституційний лад складається з основних засад Конституції, її положень щодо виборів і референдуму в Україні, а також порядку внесення змін до неї. Таким чином, конституційний лад являє собою сукупність найбільш стабільних конституційних принципів, положень і правовідносин, що складаються на їх основі. У ч. 4 ст. 5 Конституції України підкреслюється, що державі, її органам і службовим особам забороняється узурпувати владу.

Заключна частина 4 ст. 5 є прямим продовженням останнього положення. Формула «Ніхто не може узурпувати державну владу» (ч. 4 ст. 5 Конституції України) передбачає необмежене коло тих суб’єктів владовідносин, яким така узурпація забороняється. Передусім ця заборона адресована державним органам та посадовим особам (ч. 3 ст. 5 Конституції). Конституційний Суд України під узурпацією влади розуміє «привласнення повноти державної влади однією з гілок влади» (Рішення Конституційного Суду України 6-рп/99 від 24 червня 1999 р.). Водночас, ураховуючи всезагальний характер слова «ніхто», ця формула спрямована також проти можливих спроб узурпації влади окремими політичними партіями, угрупованнями, течіями, рухами, а також за певних умов окремими особами. Дотримання вимог ч. 4 ст. 5 сприяє подоланню найнебезпечніших дій, що відкрито входять у протиріччя з принципами верховенства права і поділу влади.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Коментована стаття закріплює поділ влади — фундаментальний принцип демократичної організації держави. Його втілення в життя досягається шляхом створення побудованої на деконцентрації влади системи державного керівництва. Деконцентрація є запорукою реалізації встановленої в ст. 5 Конституції заборони узурпації державної влади.

Система поділу влади заснована на уособленні, взаємовпливі, взаємостримуванні і співробітництві державних органів, що урівноважують один одного, об’єднуючись у групи за ознакою однакової функціональної спрямованості та наявності відповідних повноважень.

У Конституції відсутній термін, який давав би узагальнене визначення відповідних державних органів або їх груп. У суспільній науці таким загальновизнаним терміном є «гілка влади». Цей термін застосовувався і в рішеннях Конституційного Суду України (див., наприклад, рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24 червня 1999 р.). Наведений термін є метафоричним, проте, виходячи з наукових традицій, найбільш відповідає науковому коментуванню.

У системі поділу влади гілка влади виглядає як орган або уособлена група державних органів певного функціонального спрямування, які в цілях забезпечення їх рівноваги, співробітництва і успішного розв’язання суперечностей, що виникають, взаємодіють з органами іншого функціонального спрямування. Згідно зі ст. 6 Конституції в сучасній Україні налічується три гілки влади — законодавча, виконавча і судова.

Метою поділу влади є забезпечення політичної стабільності. Деконцентрація влади виключає небезпечне для прав людини і громадської свободи надмірне зосередження влади в окремих державних органах, забезпечує “недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади» (див. вже згадане рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99).

Для правильного розуміння ідеї деконцентрації влади корисно звернутися до її ґенези. Засновники теорії поділу влади Дж. Локк і Ш.-Л. Монтеск’є протиставляли поділу влади між різними за призначенням державними органами тиранічну максимально концентровану монархічну владу. Після створення незалежної Української державі ця ідея була втілена в життя шляхом ліквідації монополії на владу одержавленої партійної верхівки, відкидання радянської моделі «повновладного» законодавчого органу, ленінської ідеї «поєднання законодавства з виконанням законів».

У системі поділу влади кожна гілка є уособленою і самостійною в межах наданих їй повноважень. Не слід шукати, яка гілка є головною, хоча в різні історичні періоди ті чи інші державні органи працюють особливо активно. У суспільній свідомості це знайшло свій вираз у проголошенні «епохи парламентаризму» або «епохи міністеріалізму», «держави суддів», але в умовах поділу влади жодна гілка влади не може претендувати на пріоритет щодо іншої.

Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що всередині єдиної державної влади існує поділ функцій і відповідних повноважень між трьома гілками влади. Законодавчу владу в Україні здійснює парламент, виконавчу — система виконавчо-розпорядчих органів на чолі з Кабінетом Міністрів України, а судову — система судів України (див. коментар до статей 75, 113, 124, 147 Конституції України).

Уособленість гілок влади не виключає їх взаємозалежності. Виконавча і судова влада підкоряються діючим законам, які є продуктом законодавчої влади і лежать в основі здійснення виконавчої діяльності і правосуддя. У нормальному повсякденному функціонуванні державного механізму вирішальна роль належить виконавчій владі, а в розв’язанні виникаючих конфліктних ситуацій — судовій владі. Рішення різних видів судів відповідно до їх повноважень стосуються окремих аспектів діяльності органів законодавчої та виконавчої гілок влади, є для всіх обов’язковими. Законодавча влада в Україні належить всенародно обраному органу первинного представництва народу — Верховній

Раді України. Шляхом виборів здійснюється первісна легітимація державної влади. Час від часу виникає потреба проводити проміжну легітимізацію. Післявиборна відповідність діяльності народного представництва волі народу підтверджується за допомогою опитувань, обговорень та інших засобів виявлення цієї волі.

Законотворчість — головна функція Верховної Ради України. Стосовно неї інші її функції — установча, контрольна, представницька мають додатковий характер. Незважаючи на свій представницький статус, законодавча гілка влади, так само як і інші, діє суто в межах своїх повноважень і не вправі займатися управлінською і судовою діяльністю. Своєрідним винятком з цього правила є порядок усунення президента України з його посади. Передбачений ст. 111 Конституції України порядок розслідування і розгляду цього питання має багато спільного із судовою діяльністю, а тому може розглядатися як квазі- судовий.

Органи виконавчої влади мають монополію на проведення організаційної роботи у сфері виконання законів. У межах закону вони володіють правом розсуду (так звані дискреційні повноваження). Взаємовідносини виконавчої і законодавчої гілок влади є сферою, де в системі поділу влади найчастіше виникають суперечки, сутички і конфлікти. Органи судової влади складаються із системи судів. Головною формою їх діяльності є здійснення правосуддя. Конституційний Суд України контролює відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 147 Конституції України). Уособленість судової влади забезпечується шляхом заборони делегування функцій судів іншим органам, привласнення іншими органами чи посадовими особами (ст. 124 Конституції України) цих функцій, а також встановленням принципу «суди у здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону» (ст. 129 Конституції). Уся робота, що перебуває за межами здійснення правосуддя, — з виконання судових рішень, організаційного і фінансового забезпечення діяльності судів — здійснюється органами виконавчої влади — Міністерством юстиції і судовою адміністрацією.

Жодній гілці влади не слід зловживати своїми додатковими повноваженнями на шкоду реалізації її основного функціонального призначення. Так, парламент не повинен перевантажуватися контрольною роботою на шкоду законодавчій, яка відповідає його основному призначенню. Виконавча влада не повинна зловживати розпорядчою, нормотворчою роботою на шкоду виконанню своєї головної функції з керівництва організаційною роботою державного апарату.

Основні проблеми, що виникають у взаємовідносинах різних гілок влади, полягають у забезпеченні їх виокремленості, рівноваги, співробітництва, запобігання взаємопідміні, вдалого розв’язання суперечок і конфліктів, що виникають. Так, уособленість гілки влади виключає дію державного органу або службової особи за межами наданих їм законом повноважень. Це правило діє без будь-яких винятків. Уособленість означає і заборону бути посадовими особами різних гілок влади (див. статті 78, 103, 120, 127, 149 Конституції України). Питання про порушення заборони мати народним депутатам України інший представницький мандат чи бути на державній службі неодноразово в 1997, 1999, 2001, 2002 рр. розглядалось і уточнювалось у рішеннях Конституційного Суду України.

Уособленість гілок влади не означає їх повної ізольованості. Заради забезпеченості їх урівноваженості кожній із гілок надаються спеціальні повноваження щодо впливу на діяльність інших гілок. Саме з реалізацією цих повноважень пов’язане існування системи так званих стримувань і противаг. Вона є невід’ємною і важливою складовою поділу влади. З її допомогою здійснюється взаємовплив усіх гілок влади, підтримується рівновага між ними. Це досягається шляхом дозволу органам однією з гілок втручатися у сфери діяльності інших гілок. Таким чином забезпечується взаємостримування гілок, їх взаємний тиск, збалансування влади.

Законодавча влада стримується правом Президента застосувати вето (п. 30 ст. 106 Конституції України) або рішенням Конституційного Суду про скасування неконституційних законів (ст. 152), можливістю складання урядом своїх повноважень (ст. 115 Конституції України), загрозою розпуску парламенту Президентом (п. 8 ст. 106 Конституції України). До стримувань, які впливають на діяльність органів виконавчої влади, належать висловлення недовіри Уряду Верховною Радою (п. 11 ст. 85 Конституції України), здійснення парламентського контролю (п. 13 ст. 85), прийняття президентом рішення про відставку уряду (пп. 9, 10 ст. 106 Конституції України), незгода президента з пропозиціями уряду щодо складу Кабінету Міністрів (п. 10 ст. 106, ст. 114), скасування судами незаконних актів. На дії суддів впливає участь законодавчої, виконавчої гілок і президента в їх призначенні і звільненні (пп. 25, 26 ст. 85), можливість ініціювання дисциплінарного провадження щодо суддів і винесення Вищою радою юстиції рішень щодо порушення ними вимог несумісності (ст. 113 Конституції України). Важливе загальне значення мають і такі стримування, як формування державних органів і призначення посадових осіб, що належать до однієї гілки влади, органами інших гілок влади.

Застосування стримувань і противаг спрямоване на запобігання неминучим за будь-яких умов суперечкам між гілками влади, на їх пом’якшення і подолання, на уникнення протистояння. Це досягається за рахунок попереджувального впливу стримувань і противаг, а також узгоджувальних процедур, арбітражу, звернень до Конституційного Суду. У більш широкому розумінні досягнення рівноваги гілок влади стає суттєвим засобом подолання існуючих у суспільстві політичних і соціальних протиріч.

Особливої уваги заслуговує питання про стосунки окремих гілок влади з Президентом України. Президент України не входить до перелічених у ст. 6 Конституції України гілок влади. Водночас, відповідно до ст. 102 Конституції України, він є гарантом додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (див. коментар до ст. 102 Конституції України). Отже, він справляє значний вплив на взаємодію державних органів, що входять до системи поділу влади. Заради досягнення суспільної стабільності і злагоди, подолання конфронтації він може виконувати певні узгоджувально-арбітражні функції. Право виступати в такій якості випливає з наданих Президенту України повноважень у стримуванні дій кожної гілки влади.

На законодавчу владу Президент впливає шляхом використання права законодавчої ініціативи (ст. 93 Конституції України), права накладання вето на прийняті закони і повернення їх у Верховну Раду зі своїми зауваженнями (ст. 106 п. 30 Конституції). Разом із Кабінетом Міністрів Президент має чималі повноваження у сфері виконавчої влади. Він призначає за згодою з Верховною Радою Прем’єр-міністра (п. 9 ст. 106 Конституції), приймає рішення про відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів (пп. 9, 10 ст. 106), керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також призначає голів місцевих державних адміністрацій (п. 10 ст. 106) і припиняє їх повноваження. Діючи безпосередньо у сфері здійснення виконавчої влади, Президент за поданням Прем’єр-міністра утворює, реорганізує та ліквідує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (п. 15 ст. 106).

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 6 липня 1998 р. повноваження президента з утворення центральних органів виконавчої влади не пов’язується з наявністю закону стосовно організації і діяльності вищих органів виконавчої влади. Президент вправі скасувати акти Кабінету Міністрів (п. 16 ст. 106). На судову владу президент впливає завдяки призначенню ним однієї третини суддів Конституційного Суду (п. 22 ст. 106) і утворенню судів у визначеному законом порядку (п. 23 ст. 106).

Найбільш активним є вплив Президента на взаємовідносини законодавчої і виконавчої гілок влади. Він має право звернення до Конституційного Суду України (ст. 151). Усі ці повноваження Президента є свідченням оригінальності української моделі поділу влади, що пов’язано з існуванням президентсько-парламентської республіки, яка відрізняється від класичних моделей поділу влади, що існують у президентській і парламентській республіках.

Принцип поділу влади лежить в основі діяльності всієї системи центральних органів і, безумовно, впливає на роботу відомчих та місцевих органів, які їй підпорядковані. Водночас він не поширюється на діяльність органів місцевого самоврядування, які представляють публічну владу територіальних громад. Утворені ними місцеві ради не входять до системи державних органів, а є органами виключно місцевого самоврядування (див. рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2002 від 26 березня 2002 р.). Ці органи повинні контролюватися державними структурами лише в тих випадках, коли вони здійснюють делеговані їм державою функції.

До системи органів, на які поширюється дія принципу поділу влади, не входять завдяки особливостям їх організації і діяльності також Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим (див. рішення Конституційного Суду України № 19-рп/2001).

У заключній частині коментованої статті йдеться про обов’язок державних органів дотримуватись вимог закону. Правовою основою виконання цієї вимоги є закріплення всього механізму здійснення поділу влади в Конституції і законах України. Стаття 19 Конституції встановлює, що органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. «Принцип поділу державної влади в Україні, — записано в рішенні Конституційного Суду, — означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України» (див. рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2000 від 10 лютого 2000 р.). Отже, дотримання умов здійснення повноважень у межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6) забезпечує вичерпне виконання всіх вимог, що випливають з дії принципу поділу влади. Ідеться про неухильне дотримання велінь, дозволів і заборон, які регулюють взаємовідносини різних гілок. З цього випливає, що в державному будівництві не можуть застосовуватися моделі, які не передбачені правовими приписами. Саме така лінія провадилася Конституційним Судом України при винесенні негативного рішення в питанні про можливість висловлення недовіри Уряду на Всеукраїнському референдумі (див. рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2000 від 27 березня 2000 р.) та в ряді інших.

Законодавча влада зацікавлена у своєчасній і якісній реалізації іншими гілками прийнятих нею законів, їх правильному розумінні і тлумаченні, настанні невигідних наслідків для їх порушників. Виконавчій владі для її нормального функціонування потрібні ясні, чіткі й ефективні закони, які б відповідали потребам суспільного розвитку і виконання яких гарантувалося б. Якість роботи судової влади багато в чому обумовлюється якістю діючих законів, безумовною підзаконністю всіх інших актів і забезпеченням безумовного виконання судових рішень. У цілому неухильне дотримання всіма гілками влади Конституції і законів України є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в країні. Це стає основою для своєчасного та якісного виконання державних програм суспільного розвитку, забезпечення верховенства закону і створення умов для побудови правової держави.

Еще по теме:

  • Трудовой договор с испытательным сроком тк рф Трудовой договор с испытательным сроком тк рф Открытая общественная правовая информационная система Задать вопрос юристу Главная › Правовая энциклопедия › Основы трудового права › […]
  • Картинка права гражданина рф Путешествие в страну «Правознайка». «Конституция Российской Федерации – основной закон государства» 6+ 2015. - презентация Презентация была опубликована 3 года назад пользователемВера […]
  • Со статьей 185 части первой гк рф Ст 185 189 гк рф Срок действия доверенности, выданной в порядке передоверия, не может превышать срока действия доверенности, на основании которой она выдана. Статья 188. Прекращение […]
  • Исковое заявление по отмене договора дарения Исковое заявление о признании договора дарения квартиры недействительным В ________ районный суд г._____________ , Истец: ЛИЦО_1, проживаю по адресу:__________________, […]
  • Коап рф административный надзор Ответственность за несоблюдение устанавливаемых при административном надзоре ограничений может быть усилена Госдума приняла в первом чтении законопроект, направленный на усиление […]
  • Протокол 2 родительских собраний в 7 классе Протокол №2 родительского собрания в 6 классе родительского собрания в 6 классе Тема: Первые проблемы подросткового возраста Присутствовало: 3 человека Отсутствовало: 1 человек Первые […]