Закон про право власности

Закон про право власности

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Стаття 318. Суб’єкти права власності

1. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

2. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом.

Стаття 319. Здійснення права власності

1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Власність зобов’язує.

5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

6. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

7. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

8. Особливості здійснення права власності на культурні цінності встановлюються законом.

Стаття 320. Використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

2. Законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Стаття 321. Непорушність права власності

1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

2. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

3. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 324. Право власності Українського народу

1. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

2. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

3. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Стаття 325. Право приватної власності

1. Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

2. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

3. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Стаття 326. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

6.12. Право власності в Україні

6. 12. Право власності в Україні

Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і суб’єктивному аспектах. В об’єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України «Про власність» складається з 8 розділів (57 статей), а саме:

Розділ I. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднан­ня, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

До суб’єктів права власності в Україні належать:

1) український народ, який являє собою єдине джерело держав­ної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природними об’єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать:

визнання права власності на землю;

відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;

усунення порушень права власності, які не пов’язані з втратою володіння;

витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об’єднаннями.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов’язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Відносно зобов’язально-правових способів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

З 2016 року свідоцтво про право власності на нерухомість не видається

Міністерство юстиції у зв’язку з набранням чинності з 1 січня 2016 року нової редакції Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі — Закон) та нового Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у листі від 16.01.2016 р. №308/8/32-16 роз’яснила, що на сьогодні не передбачено видачу свідоцтв про право власності на нерухоме майно на відміну від законодавства, що діяло до 01 січня 2016 року.

При цьому Порядком ведення Державного реєстру прав на нерухоме майно, затвердженим постановою КМУ від 26.10.2011 року № 1141, передбачено, що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі — ДРРП) в обов’язковому порядку вносяться відомості про підставу для виникнення права власності.

У випадках проведення державної реєстрації права власності з видачею відповідного свідоцтва до 01 січня 2016 року саме відомості про видане свідоцтво вносилися до відомостей про підставу для виникнення права власності.

Водночас на сьогодні, як і до 01 січня 2016 року, для проведення державної реєстрації прав безумовно подаються документи, на підставі яких така реєстрація проводиться. Так, за загальним правилом для державної реєстрації права власності на новозбудований об’єкт нерухомого майна подаються документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, технічний паспорт на об’єкт нерухомого майна та документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси (крім випадків надання відомостей про кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинки).

Тож до відомостей про підставу для виникнення права власності слід вносити документи, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності.

Державна реєстрація прав завершується формуванням інформації з Державного реєстру прав для подальшого використання її заявником.

Після внесення відомостей до ДРРП державний реєстратор за допомогою програмних засобів ведення ДРРП формує інформацію з нього, яка розміщується на веб-порталі Міністерства юстиції України для доступу до неї заявника з метою її перегляду та з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, її завантаження і друк.

Водночас на сьогодні проводиться робота, направлена на запровадження функціонування програмного забезпечення ДРРП та веб-порталу Міністерства юстиції України, а тому до запровадження функціонування такого порталу надання інформації з ДРРП здійснюється державним реєстратором у паперовій формі у формі інформаційної довідки.

Оскільки державна реєстрація прав здійснюється відносно певного об’єкта нерухомого майна, об’єкта незавершеного будівництва, доцільним є формування інформаційної довідки за об’єктом нерухомого майна.

Інформація з ДРРП за бажанням заявника може бути надана у паперовій формі уповноваженою особою суб’єкта державної реєстрації прав, нотаріусом або його помічником з урахуванням строку державної реєстрації, за який сплачено реєстраційний збір, шляхом її друку за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав на аркушах паперу форматом А4 (210 х 297 міліметрів) без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки державного реєстратора.

Саме тому інформаційні довідки з ДРРП видаються без використання спеціальних бланків, проставлення підпису та печатки державного реєстратора.

Також інформуємо, що Порядком не передбачено вчинення державним реєстратором певних дій, спрямованих на розміщення інформації з ДРРП за результатом проведеної державної реєстрації прав на веб-порталі Міністерства юстиції України, для доступу до неї заявника. Таке розміщення інформації відбуватиметься автоматично за допомогою програмних засобів ведення ДРРП.

Зверніть увагу: новинна стрічка «Дебету-Кредиту» містить не тільки редакційні матеріали, але також статті сторонніх авторів, роз’яснення співробітників фіскальної служби тощо.

Дані матеріали відображають виключно точку зору їх авторів і можуть не співпадати з точкою зору редакції.

В Україні – нові правила реєстрації нерухомості: 5 найважливіших нововведень

фото: www.rivne1.tv, www.pravoconsult.com.ua, uiamp.org.ua, kherson.sfs.gov.ua

Свідоцтво про право власності скасовується

Відтепер свідоцтво про право власності на об’єкт нерухомого майна не видаватиметься. Фактично за результатами розгляду заяви у сфері державної реєстрації прав на нерухомість заявник має право отримати лише рішення державного реєстратора. Таке рішення надається в електронній формі і лише за бажанням заявника – у паперовій. При цьому на рішенні державного реєстратора, станом на зараз, останній не зобов’язаний ставити печатку, будь-які штампи чи підпис.

Також нагадуємо, що інформація, отримана з реєстру речових прав на нерухоме майно в електронній чи паперовій формі, має однакову силу. Кожен громадянин має право отримати інформацію з реєстру в електронній формі про будь-який об’єкт нерухомості і його власника. Для цього потрібно лише зареєструватись на сайті Кабінету електронних сервісів і провести відповідну оплату за надання інформації (інформаційної довідки).

Реєстрацією займатимуться місцеві органи

Реєстрація прав на нерухомість передається від органів Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України до органів влади на місцях. Зі вступом у дію нової редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» звернутись із заявою щодо реєстрації прав на нерухомість можна до органів місцевого самоврядування, а саме виконавчих комітетів місцевих рад (міської, сільської, селищної), а також до районних державних адміністрацій.

Виконавчі комітети місцевих рад (окрім виконкомів рад міст обласного значення) набувають таких повноважень, якщо про це прийме рішення відповідна місцева рада. Як випливає з нових положень Закону про реєстрацію речових прав на нерухомість, місцевій раді слід забезпечити розгляд на пленарному засіданні питання щодо прийняття рішення про здійснення повноважень з реєстрації прав на нерухомість її виконавчим комітетом та вжиття відповідних заходів, необхідних для цього, зокрема підключення реєстраторів до Державного реєстру. Таким чином документи можна буде подати через Центри надання адміністративних послуг відповідних органів.

Постановою КМУ №1127 від 25.12.2015 року затверджено також новий Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Органи Департаменту державної реєстрації (реєстраційні служби) Міністерства юстиції України, які досі проводили реєстраційні дії прав на нерухомість припиняють свої повноваження за рішення КМУ, але не пізніше 30 квітня 2016 року.

Скільки коштуватиме реєстрація прав на нерухоме майно

Маємо нововведення у регулюванні плати за проведення реєстрації прав на нерухоме майно. До 1 січня 2016 року за реєстрацію прав на нерухомість збиралося державне мито. Зокрема для реєстрації права власності сплачувалась сума у розмірі 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (119 гривень). Зараз за такі послуги у новому Законі встановлено адміністративний збір, розміри якого визначаються з прив’язкою до розміру мінімальної заробітної плати. Зокрема за цю ж реєстрацію права власності у строк не більше 5 робочих днів тепер потрібно оплатити 0,1 від мінімальної заробітної плати (зараз це 140 гривень).

Закон встановлює можливість провести реєстраційні дії швидше за підвищену оплату. Наприклад, за реєстрацію права власності на нерухоме майно в строк 2 робочі дні слід заплатити 1 мінімальну заробітну плату, протягом 24 годин – дві, і для реєстрації протягом двох годин – суму у розмірі п’яти мінімальних заробітних плат.

Куди скаржитися на бездіяльність державного реєстратора

В новій редакції Закону чітко врегульовано порядок оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного реєстратора. Їх можна оскаржити до Міністерства юстиції України та його територіальних органів за загальним правилом протягом 30 календарних днів. Також можна оскаржувати такі дії чи бездіяльність у судовому порядку. Слід також додати, що новим законом встановлено адміністративну відповідальність за порушення порядку проведення реєстраційних дій прав на нерухоме майно, а саме у статті 166-33 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Як розширилися повноваження нотаріусів

Внесено зміни до повноважень нотаріусів щодо реєстрації прав на об’єкти нерухомого майна. До 1 січня 2016 року нотаріуси проводили реєстраційні дії щодо нерухомості лише за результатами посвідчених ними правочинів. Відтепер нотаріуси отримали права повноцінного державного реєстратора та можуть реєструвати право власності та інші речові права на нерухоме майно, незалежно від місця розташування останнього.

Передбачається, що це дозволить пришвидшити процес реєстрації та надасть можливість особі вибирати, куди їй звертатись для проведення реєстраційної дії. Хочемо також нагадати, що окрім повноважень у сфері реєстрації прав на нерухомість, нотаріуси отримали право реєструвати юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, незалежно від місцезнаходження останніх. Такі нововведення дозволять спростити цю процедуру, а також уникнути черг в органах реєстрації.

Закон про право власности

Право приватної власності є непорушним

Статтею 41 Конституції України передбачено: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності.Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

Відповідно до статей 11—19 Закону “Про власність” від 7 лютого 1991 p. суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. . Підставами виникнення права приватної власності є:

— праця громадян (участь в суспільному виробництві, індивідуальна праця та підприємницька діяльність);

— вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства;

— укладення інших угод, не заборонених законом.

Об’єктами права приватної власності можуть бути:

а) жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки;

б) предмети особистого користування і домашнього господарства;

в) продуктивна і робоча худоба;

г) земельні ділянки і насадження на них;

д) засоби виробництва і вироблена продукція;

є) грошові кошти, акції, інші цінні папери;

ж) інше майно споживчого і виробничого призначення. Для порівняння зазначимо, що за Конституцією СРСР 1977 p. (ст. 13) в особистій власності громадян могли знаходитися лише предмети побуту, особистого споживання, зручності і підсобного домашнього господарювання, житловий будинок та трудові заощадження. Все це не могло використовуватися для добування доходів поза місцем роботи або в неробочий час.

Звичайно, що це було пов’язане з тим, що за суспільним устроєм, який існував на той час, приватна власність розглядалась не як засіб соціальної підтримки населення, а лише як засіб експлуатації. При цьому не бралося до уваги, що експлуатація в будь-якому суспільстві є неминучою, різниця полягає тільки в тому, що в капіталістичному суспільстві має право використовувати працю інших людей і приватний власник, а в соціалістичному — тільки держава через уповноважених нею представників — чиновників сфери суспільного виробництва. Проте негативний бік експлуатації полягає не в тому, на кого працює робітник, а в тому, як сторона, що використовує його працю, ставиться до необхідності відновлення робочої сили (створює безпечні і здорові умови ефективної праці, можливості для відпочинку і для підвищення кваліфікації, гарантує соціальний захист тощо, а головне — забезпечує право на достатній життєвий рівень, що дозволяє людині повністю використовувати й інші права і свободи).

Земельні ділянки не можуть передаватися у власність лише іноземцям і особам без громадянства. Але, згідно зі статтею 14 Закону “Про власність” та статтею 6 Земельного кодексу України, громадяни мають право лише користуватися земельними ділянками на умовах ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, садівництва, присадибного господарства, дачного і гаражного будівництва, при цьому позбавлені права вільно розпоряджатися цими ділянками. Право продавати їх мають лише органи місцевого самоврядування.

Крім того, об’єктами права власності громадян можуть бути результати інтелектуальної праці: твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг тощо.

Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежуються, крім випадків, передбачених законом. Проте, Законом це питання не визначене. Відповідно ж до Переліку видів майна, яке не може знаходитися у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 p. “Про право власності на окремі види майна”, у власності громадян не можуть знаходитися:

1) зброя, бойові запаси (крім мисливської та пневматичної зброї, та бойових запасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини та засоби підривання, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та устаткування для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі засоби (за винятком тих, що отримуються громадянами за призначенням лікаря);

5) градобійні установки;

6) державні еталони одиниць, фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного одержання інформації (це різноманітні системи виявлення, металодетектори, шу-могенератори тощо);

8) електрошокові пристрої і спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та набоїв до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. До спеціальних засобів, відповідно до Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 p., відносяться, зокрема, гумові палки, наручники, ручні газові та світлошумові гранати, водомети, підривні пристрої та пристрої для примусової зупинки транспорту тощо.

Відповідно до Спеціального порядку одержання права власності громадян на окремі види майна, затвердженого тією ж постановою Верховної Ради України, громадяни набувають права власності на такі види майна з відповідного дозволу, який видається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досяг-ли 21-річного віку;

на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбінована зброя з нарізним стволом) — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку;

на газові пістолети, револьвери та набої до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

на холодну зброю і пневматичну зброю калібру вище 4,5 міліметра та швидкістю польоту кулі вище 100 метрів на секунду — органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що знаходяться на державному обліку як пам’ятники історії і культури — спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’ятників історії і культури (Міністерство культури, Головархів);

в) на радіоактивні речовини — Державним комітетом України з ядерної і радіаційної безпеки у разі наявності висновків органів територіальної санітарно-епідемічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Не скасовані і норми статті 129 ЦК України, відповідно до яких шрифти та множильні апарати віднесені до предметів, які можуть бути придбані лише за спеціальним дозволом, а валютні цінності можуть стати предметом угод тільки в порядку і межах, встановлених законодавством Союзу РСР (із закону, як і з пісні, слів не повикидаєш. От і виходить, що законодавство про валютні цінності, розроблене в незалежній Україні, тут нібито й ні до чого).

Крім того. Кримінальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення в деяких випадках самостійно встановлюють певні заборони, відповідно до яких не можуть знаходитися у власності громадян, зокрема: майно, завідомо здобуте злочинним шляхом, самогон, інші міцні напої домашнього виготовлення та апарати для їх виготовлення тощо. Водночас зазначені кодекси не встановлюють ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності за незаконне здійснення права власності на градобійні установки, державні еталони одиниць, фізичних величин, спеціальні технічні засоби негласного одержання інформації, деякі види спеціальних засобів, що застосовуються правоохоронними органами.

Громадянин, який є членом житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім’ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок. Ставши власником цього майна, громадянин має право розпорядитися ним на свій розсуд: продати, здати в оренду, обміняти тощо.

Згідно зі статтею 14 Конституції України “земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави” і тому право власності на землю, хоча й гарантується, але набувається і реалізується громадянами в особливому порядку і виключно відповідно до закону.

Права власності на земельні ділянки громадяни набувають у разі:

— одержання їх у спадщину;

— одержання частки землі у спільному майні подружжя;

— купівлі-продажу, дарування та обміну.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до статей 22—28 Кодексу про шлюб та сім’ю України, кожен з подружжя, в тому числі і той, хто був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку, має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Власністю кожного із подружжя є лише те майно, яке належало їм до одруження, було одержано під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, а також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), які були придбані за час шлюбу, за винятком коштовностей та предметів розкоші. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, а майно, придбане внаслідок спільної праці інших громадян, які об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю (при цьому розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Правовий статус цього майна регулюється главою 11 ЦК України, главою 11 Кодексу про шлюб та сім’ю України, Законами України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p., “Про селянське (фермерське) господарство” від 20 грудня 1991 p. та ін.

Громадяни мають право вільно здійснювати право власності щодо належного їм майна: використовувати його для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, передавати у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі, вільно відчужувати. Нарешті, право приватної власності може бути передано у спадщину. При цьому умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюються спеціальним законодавством України. Згідно зі статтею 14 Основ законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p., унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.

Відповідно до статей 48—50 Закону “Про власність” володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним або третейським судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків. Власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння.

Випадки позбавлення громадянина права власності встановлені, зокрема, статтею 55 Закону “Про власність”. Відповідно до неї, вилучення майна у власника допускається:

1) при зверненні стягнення на це майно за зобов’язаннями власника у випадках і порядку, встановлених Законом “Про власність”. Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами України. Такі зобов’язання, згідно зі статтею 4 ЦК України, можуть випливати із угод, які передбачені законом або із угод, які хоча й не передбачені законом, але не суперечать йому, із адміністративних актів (скажімо, звернення стягнення на майно можливе в результаті несплати податку суб’єктом господарювання), в результаті відкриттів, винаходів, створення творів науки, літератури і мистецтва, внаслідок заподіяння шкоди, внаслідок інших дій юридичних та фізичних осіб (наприклад, виявлення скарбу), а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків (скажімо, у зв’язку з виникненням пожежі виникає зобов’язання страхової організації виплатити страхову суму). Статтями 362, 379—408 Цивільного процесуального кодексу України передбачені такі заході примусового виконання судових рішень, як звернення стягнення на майно боржника накладенням арешту і продажем майна, звернення стягнення на майно і грошові суми боржника, що знаходяться в інших осіб, або на заробітну плату, пенсію чи стипендію боржника, вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, визначених у рішенні суду тощо;

2) як реквізиція за обставин надзвичайного характеру (у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій) — за рішенням органів державної влади і з відшкодуванням його вартості. Реквізиція передбачає відшкодування державою власникові заподіяних збитків в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи. Це правило встановлене у статті 48 Закону “Про власність”. Відповідно до статті 24 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної безпеки Кабінет Міністрів України має право дозволити використання винаходу (корисної моделі) без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. При цьому спори щодо умов видачі дозволу і виплати компенсації та її розміру розв’язуються у судовому порядку. Аналогічна норма передбачена і у Законі “Про охорону прав на промислові зразки” (стаття 21);

3) як сплатне вилучення майна у випадках, передбачених законодавчими актами України — за рішенням суду чи іншого компетентного органу або службової особи. Сплатне вилучення майна передбачене, зокрема, статтями 24 і 28 Кодексу України про адміністративні правопорушення як вид адміністративного стягнення. Відповідно до цих статей сплатне вилучення можливе щодо предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, і полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Цей вид адміністративного стягнення може бути застосований, наприклад, за повторне протягом року керування транспортним засобом у стані сп’яніння, або за ухилення від реалізації мисливської зброї особами, у яких анульовано дозвіл на їх зберігання і носіння тощо;

4) як безоплатне вилучення майна (конфіскація) у випадках, передбачених законодавчими актами України — за рішенням суду, арбітражного суду чи іншого компетентного органу або службової особи як санкція за вчинення правопорушення. Конфіскація майна є санкцією за правопорушення. Зокрема, кримінальне законодавство (статті 23 і 35 КК України) передбачає конфіскацію майна як додатковий вид покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого. Але конфіскацію майна може бути призначено тільки у випадках, прямо передбачених у санкціях статей Особливої частини КК України. Крім того, не підлягають конфіскації предмети, необхідні для засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні. Перелік таких предметів додається до Кримінального кодексу.

Конфіскація може бути застосована також і як захід адміністративно-правової та цивільно-правової відповідальності. Проте, відповідно до статті 29 КАП України, конфіскованим в порядку адміністративного провадження може бути тільки предмет, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (на відміну від кримінального закону, згідно з яким конфіскованим може бути будь-яке майно, що належить особі, яка визнана винною у вчиненні злочину). Крім того, конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів в порядку адміністративного провадження не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Конфіскація як захід цивільно-правової відповідальності може бути застосована, скажімо, як санкція за вчинення недійсної угоди, укладеної з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства. Так, згідно зі статтею 49 ЦК України, при наявності умислу у обох сторін — в разі виконання угоди обома сторонами — все одержане ними за угодою стягується в дохід держави. У разі виконання такої угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише в однієї із сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.

Наприклад, це може стосуватися угоди купівлі-продажу майна, завідомо викраденого продавцем, або угоди щодо продажу земельної ділянки іноземцю чи продажу земельної ділянки громадянину України для спорудження золотої копальні, для незаконного посіву снотворного маку, конопель тощо. Статтею 105 ЦК України передбачена можливість безоплатного вилучення судом будинку або частини його, якщо вони були побудовані громадянином самовільно. Відповідно до статті 36 ЦК України, якщо вироком суду встановлено, що пайовий внесок члена житлово-будівельного або іншого кооперативу складається з коштів, добутих злочинним шляхом, то сума пайового внеску повертається організації, якій заподіяно шкоду злочином, або звертається в дохід держави.

Такі положення законодавства в цілому відповідають нормі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої •використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”.

Ця норма Конституції України створює підстави і для інших обмежень права приватної власності. Скажімо, цілком правомірною, на нашу думку, є встановлена статтею 105 ЦК України заборона розпоряджатися будинком, який був побудований з грубим порушенням основних будівельних норм і правил. Дійсно, право розпорядження (шляхом продажу, обміну тощо) будинком, мешкання у якому є небезпечним для життя, повинно бути обмежене, і тут закон дійсно втілює в собі поняття справедливості.

Цілком правовою виглядає і встановлена статтею 42 Закону України “Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення” можливість конфіскації небезпечних для здоров’я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів тощо.

Проте загальний аналіз законодавства, що регулює питання позбавлення права приватної власності, демонструє необхідність приведення його у відповідність із статтею 41 Конституції України. Підкреслимо, що за Основним Законом України ніякий компетентний орган, крім суду, не може вирішувати питання про конфіскацію, і ніякий законодавчий акт, крім закону, не може встановлювати випадки, обсяг та порядок конфіскації майна. Проте, як можна зрозуміти із чинної редакції статті 53 Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 p., конфіскація грошових коштів та інших цінностей громадян є можливою за постановою слідчих органів.

Реквізиція щодо приватного майна за Конституцією потребує, як правило, попереднього відшкодування вартості майна, що вилучається. Однак відповідного положення Закон України “Про власність” не містить.

Існує необхідність і в тому, щоб в одному законі були чітко визначені поняття реквізиції, конфіскації, сплатного вилучення майна, умови і порядок примусового відчуження об’єктів права власності, зокрема, приватної. Відповідно до пункту 36 статті 85 Конституції України визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності належить до повноважень Верховної Ради України.

Нагальною є потреба і в прийнятті закону про націоналізацію (до речі, у Верховній Раді України розроблено проект такого Закону, але в ньому чомусь передбачені всі можливі випадки вилучення майна у власника на користь держави: добровільне відчуження майна його власником, звернення стягнення на майно, реприватизація, реквізиція тощо).

На сьогодні ж поняття, наприклад, конфіскації не можна визнати визначеним. Адже в кримінальному, адміністративному і цивільному праві його зміст явно не співпадає.

Так, криміналісти виділяють конфіскацію майна як вид кримінального покарання, звернення в дохід держави безпідставного збагачення, а також спеціальну конфіскацію як спосіб запобігання вчинення інших злочинів. Скажімо, статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави, а належні обвинуваченому знаряддя злочину, які визнані речовими доказами у справі, конфіскуються. Крім того, згідно зі статтею 186 КПК України, під час обшуку чи виїмки підлягають вилученню всі предмети і документи, які за законом не можуть знаходитися у цивільному обороті. Чи підпадають всі перелічені випадки під поняття “конфіскація”? За своїм зовнішнім виглядом (особливо з точки зору того, у кого вони вилучаються) — так. А за змістом, який вкладає в це поняття законодавець, — мабуть, ні. Таким чином, питання потребує свого вирішення.

Важливим є питання й про те, яким чином повинні здійснюватися конфіскація, сплатне вилучення майна, яке є спільною власністю (наприклад, під час проведення попереднього слідства накладено арешт на автомашину, яка є спільною власністю подружжя).

На закінчення зазначимо, що потребують відповідних змін і норми Кримінального кодексу України про відповідальність за злочини проти власності.

Так, чинний КК України взагалі не передбачає відповідальності за злочини проти приватної власності. В ньому мова йде лише про злочини проти державної, колективної та індивідуальної власності. Крім того, рівень захисту різних форм власності не є однаковим. Скажімо, кодексом встановлена відповідальність за розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати або зловживання посадовим становищем, за привласнення знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, державного чи колективного майна, за необережне знищення або пошкодження державного чи колективного майна, за злочинно-недбале ставлення до охорони державного або колективного майна, але аналогічних норм, які б захищали приватну власність, не існує.

Прогалиною в кримінальному законодавстві України є також і те, що воно взагалі не захищає від корисливих посягань власність інших держав та міжнародних організацій на території України. Адже таку власність, як випливає із аналізу норм Закону України “Про власність”, не можна віднести ні до державної, ні до колективної, ні до приватної власності.

Як зазначено у частині третій статті 41 Конституції України “громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону*. Крім того, відповідно до частини другої статті 13 Конституції України “кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу. ”.

Згідно зі статтями 9—10 Закону України “Про власність” земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності всього народу України.

Право власності на ці об’єкти народ здійснює через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, територіальні громади має право брати участь у розгляді місцевими Радами і Верховною Радою України питань, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування та екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Звичайно, малоймовірно, що на практиці будь-який бажаючий громадянин зможе прийняти участь у розгляді цих чи інших питань місцевою, а тим більше Верховною Радою України: цьому заважатимуть такі буденні речі, як пропускний режим та невідповідність певних інструкцій букві і духу Закону. Але кожному, мабуть, приємно вважати, що він все ж таки має таке право.

До речі, в парламенти СІЛА, Швеції, Франції, Болгарії, Угорщини, Польщі вхід для всіх громадян і навіть іноземців вільний, і це нікого не дивує: громадяни використовують надані їм права. Більше того,, в СПІА і Швеції дозволяється присутність громадян на пленарних засіданнях парламентів, а в СІЛА, Франції, Болгарії та Польщі — на засіданнях парламентських комітетів навіть при тому, що законодавство цих країн такої можливості не передбачає. Заради справедливості зазначимо, що у Франції та Угорщині публіка допускається на місця для відвідувачів лише на короткий час, при цьому законодавство Угорщини передбачає складну процедуру отримання перепустки, а за французькою конституцією кожна з обох палат парламенту (Національні збори і Сенат) може оголосити про закрите засідання на вимогу прем’єр-міністра або десятої частини депутатів.

Статтями 33—34 Закону “Про власність” визначені об’єкти права державної власності. При цьому загальнодержавну власність складають:

— майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів;

— майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ;

— єдина енергетична система;

— системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

— кошти державного бюджету;

— національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси;

— державні резервні, страхові та інші фонди;

— майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

— майно державних підприємств;

— об’єкти соціально-культурної сфери;

— інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Комунальна власність складається із:

— майна, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів;

— коштів місцевих бюджетів;

— державного житлового фонду і об’єктів житлово-комунального господарства;

— майна закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування;

— місцевих енергетичної системи, транспорту, системи зв’язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям;

— іншого майна, необхідного для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

Крім того, у власності держави чи адміністративно-територіальної одиниці можуть знаходитися і об’єкти права інтелектуальної власності.

Єдиного закону, який би з можливою повнотою встановлював умови і порядок користування громадянами об’єктами права державної та комунальної власності, на сьогодні не існує. Є чинними лише окремі норми розрізнених актів законодавства, які регулюють ці питання. Це, наприклад, норми Земельного і Житлового кодексів України, Основ законодавства України про охорону здоров’я і про культуру, законів України “Про освіту”, “Про зв’язок”, “Про транспорт” та деякі інші.

Прямо не встановлено кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення права громадян на користування об’єктами державної чи комунальної власності. Водночас порушення правил користування об’єктами державної власності на надра, води, ліси, тваринний світ, інші об’єкти тягне сувору відповідальність за статтями 47—51, 52—54, 57—77, 150 та ін. КАП України, статтями 157—163 1 , 228—228-1 та ін. КК України.

Еще по теме:

  • Трудовой кодекс статья 315 Статья 315. Оплата труда Оплата труда в районах Крайнего Севера и приравненных к ним местностях осуществляется с применением районных коэффициентов и процентных надбавок к заработной […]
  • Как рассчитать остатки отпуска при увольнении Как рассчитать остатки отпуска при увольнении Уважаемые посетители нашего сайта! Мы представляем вашему вниманию новый on-line сервис - «Калькулятор отпуска on-line». Эта программа […]
  • Билеты пдд онлайн категории cd в гибдд Билеты ПДД CD 2018 Билеты ПДД категорий «CD» и подкатегорий «C1» «D1» для подготовки к экзамену в ГИБДД. Содержание билетов по Правилам Дорожного Движения полностью соответствует […]
  • Автобус сергиев посад москва дтп В Подмосковье в ДТП с автобусом погиб человек Один человек погиб и двое пострадали в результате ДТП с участием автобуса в Сергиево-Посадском районе Московской области. Как сообщает […]
  • Гк рф ст20 Статья 20. Место жительства гражданина 1. Местом жительства признается место, где гражданин постоянно или преимущественно проживает. Гражданин, сообщивший кредиторам, а также другим лицам […]
  • Статья 255 упк рф Уголовный процесс Сайт Константина Калиновского Калиновский К. Б., Смирнов А. В. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации Постатейный. / Под общ. ред. А.В. […]